Позднякова Альбина. Сходи без сходiв

Re: форма

Пригадуєш форму. Реформа губ

В кімнатах, де кожен другий – третій

І зайвий. Спів вичавить той когут,

Що стане останнім в нічнім квартеті.

Закінчиться порно. Опори – тут:

Склади, попри складність підрядних речень,

Сповзають до стегон і по мосту

Ноги простирадлом заземлять втечу.

Яка з того користь? Декор приблуд,

Що збіглись на ніч, – кілька слів-паркетин,

Тих слів, що цілують тебе цілу.

Ти – щось таке викличне і рідке,

Що – в пляшку б і – корок. Цей короп-сум

Топився у рурках судин, та де там...

Ці виміри кари призначив суд,

Тож м'якни і худни в руках поетових.

04.11.07

* * *

Облиш це обличчя. Цього нема,

Й наступного також, коли наступить

Підошвами капців на нитку... шва

І слова не стримано. Стопи – ступи,

Що містять зернятка і місять мак,

Стирають на порох і чути тупіт.

Копитами – посмішки сіромах.

Вкладаються «під». Омивання трупів.

бо тут сухо і не тримай

За кінчики сліз, котрі раз на рік.

Піди-но поспи собі, покимар.

Навіщо цей клопіт, цей опік, пік?

О лишенько, скільки ще тут дарма

Розбитих бокалів, побитих пик!

О бісових скільки і божих мам!

Тож ляж собі, очі сумні склепи.

10.10.07

Мало місця на диску С

Як мені жити, якщо так мало місця на диску С?

Їй усюди болить, чого не торкнися, куди не глянь.

Чому це кажеш йому в дисплей, але не в лице?

Чому так кажеш?.. Не це, а «забути» Ти замовляв.

Коли немає вже пам'яті, щоби Тебе як слід

Запам'ятати, внести у пилюку, в архів вмовлянь.

Протокол передачі даних приймає Твоїх послів,

Вони сходять із трапів космічного корабля.

Як же тут прижитись, хіба що лягти на цеглу,

Запитати так весело: «що Ти тут поробляв?»

Ти забудеш цю зимну підлогу, плацкарти, цех,

Тобі тут не заплатять ні байта, ані рубля.

Ну то як же лишитись, як збутися дивних слів

І усюди молитись, щоб глянув?.. не цей, не цей.

Натискаєш «ОК», щоб злетіли ті кораблі,

Береш викрутку в руку і крутиш, береш пінцет...

10.12.07

Чоловічок

І ніяк не загоїться, не загорнеться,

І не вийде за браму того, що годен.

Чоловік допиває горілку «Хортиця».

Ти – фігурка із шахів, тобою ходять

Від твого підвіконня і на балконі,

Зазирають за раму. Зі сміхом котять.

У двоспальному ліжку пускаєш корінь.

...а фігурку у шати вбирає протяг

Як завгодно, йому ж розбирати згодом.

За фіранкою – край, недоступний плоті.

Випиваєш сто грам перед першим ходом,

Підраховуєш доляри, гривні, злоті,

Та ніяк не розкраєш чи не розкроїш

Ти сього караваю. Ковтаєш всоте.

Чорна ніч зазирає з вікон дірою,

Де спіднички школярок вже так високо.

Ти заходиш далеко, якщо заходиш.

За одвірками раю – налиті соком

Березневі дівулі з відкритим кодом.

І синиця у жмені – неначе сокіл.

26.03.2008

Ранки

Нам залишилось декілька шибениць, шиб.

Нам залишились вийти, розбитись, відтятись.

Кожен ранок стріляє, але таки хибить,

Кожен живчик, як куля знаменного тата

Застрягає у ґумі. В цераті – цитата.

Кожен ранок навиліт, навиворіт – страта.

І не можна розбити у друзки цю шибку,

Хіба тільки стояти, вдивлятись, чекати,

Доки встрелить сльоза ачи посмішки дибки

Постають на помості злиденного ката.

Хай би вмів хоч карати... Дивись, вже десята.

Кожен ранок – новий, як не вий, час зникати.

Хоч несила й піти, одягнути цю шубу

На оголене тіло, й поснулі солдати

Постуляли напухлі од пестощів губи.

Нам уже треба вбратись, нам нічого брати

За розчахнуті брами. Тут часом тхне браком

Тої браги, що ранок встиг в себе ввібрати.

Нам колись тут дадуть почерствілого хліба

Чашку кави за ніч, котру несено в кантор.

Нас колись делікатно спитають: а ви би

Залишились із ним і під музику кантрі

Серце, мов діамант хоч на кілька каратів,

Віддали б не як рану, а радо, як брату?

04.07.08

Сходи без сходів (порушник часових кордонів)

Кроки – мов кролики. Як ми один без одного?

Злою безоднею з’їде сльоза на роликах.

Хтось за паролем, за поступом чи за подихом

Звірить з луною від них найстаріший ролекс.

Кроки – мов крони. Заплачено пішоходикам.

В ночі відходить день, і вдягне корону

Той, за порогом, цілуючи ступні сходинок,

Схід дочуває залишений ген за рогом.

Кроки – мов кров, мов розхлюпаний небом колір.

Мов меланхолік, гнеться ковзке поруччя...

Що ж Ти впоров, нам так файно жилося в колі?

Промінь секундної стрілки пору порушив.

Протяг прийшов одягнути один наручник –

Східця переступ так просто із рук не сходив.

11.02.08

Діти-драже

Тільки діти-драже, тільки діти в солодкій глазурі,

Тільки діви, що вже погубили всі цноти на зло.

Ти стрибнеш з Мірабо і опинишся в річці Міссурі

Або знов остогидлим рабом, що на денці долонь.

Тільки діти межею біжать поза мури дитинця,

Коли діви читають в листівках надряпане «лов».

Ти виходиш на лови і шарпаєш власне дитинство,

Ти у слухавку теплу їй кажеш солодке «ало».

І холодне, і годне лишень перекластись на сурдо-,

Тільки діви читають із себе невилиту кров.

І тілам ніде дітись з невдалої п’єса абсурду.

Застилаєш ліжка, на подушці – лелече перо,

У цукровій, безкровній, далекій лелечій подушці.

Ваші ліній доль залікують цей перелом?

Чи у плоті леліяли плаття маленькі душі?

Чи льодяник у роті маліє? Чи під крилом

Літака ачи птаха, метелика? Може, сурми

Переплачуть сто рік, дев’ять місяців пройдуть дном?

Тільки діти-драже, ці поважні дражливі судді,

Кажуть дівам «уже». Ти виходиш у світ вікном.

15.09.08

Осінь не має периметра

Я закохано стверджую: осінь не має периметра.

Тут усе незавершене, листя махає перами.

Я кидаю писати, кохатися, пити й курити,

Тільки будь, аби раду дала хоч у щось зануритись,

Аби раду дала собі стати не після, а перед.

Я ламкою рукою Тебе обіймаю, мов гілкою,

Що не має кінця, ні початку, ні листя, ні зламу.

Я рахую на зрубі сліди від щорічних кіл,

Що, як гвинтик спіралі, щоніч виростають з кіп

Твого віку і мого, і всього, що є між нами.

Підраховую верби, випитую з-під кори

Їхні покази страху і здатності бути серед.

Я лічу ці листки, ці листи, як Твої дари.

Де літують світи, про які Ти не говорив?

Де на зиму вони свої вижовклі кола селять?

Полаковані жолуді знайдуть нові могилки.

Зимні соки коріння у пагони вже послало –

Соломинкою всмоктую те, що смакує гірко.

Час збігає від мене, неначе малюк із гірки,

Із пори, коли листя спадає із сосон снами.

22.09.08

Вільні

Знаєш же, в нас не від цього бувають діти,

Знаєш відмінність, читаючи: мати й матриця.

Гроші на вітер кидаєш, слова – на вітер,

Час витікає в трубу. І тобі це мариться:

Ніби розділені (надвоє поділити

Кожну сльозу і посмішку) ці любові.

На тобі – хочеш мене? Половина літру

Ллється з моєї у твою чарчину, бо

Треба текти, треба йти кудить, десь подітись.

Знаєш – мине і не лишиться, най ’му трясця.

Знаєш мене – наче сміх заливає бітум,

З місця не рушиш і не затопчеш рясту.

Ніби й прості, ніби й були одноклітинні,

Ми на амеби скидалися й наче бомби.

Ти ж розумієш, що тісно в одній квартирі,

В місті одному, у світі... ну, що поробиш.

Знаєш: незле по губах Ти читаєш біди.

В нас не від цього з Тобою одні хвороби.

Нам до кінця так ніколи й не дотремтітись,

Так нам ніколи і не скоротити дробу,

Не скоротати віку, не збути віддаль.

Знаєш же, ми не від цього буваєм вільні.

Пальці

Пальці непрохано лізуть в постскриптуми,

Схудли і спала каблучка. Порушують

Межі минулого. Вільхи поскрипують.

Скрипки скажені, стежини вужчі,

Аніж бувало раніше. Скептики

Сумно схиляють вже сиві голови.

Пальці в дверцята колишніх гепають,

Пальці худі помирають з голоду.

Палиці б’ють – чути тільки скрики їх –

Обома кінцями, хоч це й незручно.

Ради долонь наших мирне скликання

Було колись, а тепер не ручкались.

Не зупинялись, не внесли лепту

В спільне минуле. Бувало солодко

Пальці лизати, бо пальці вектором

Вкажуть завжди, де зарите золото.

Палиці б’ють: залишили, лишать,

Знов залишають в мені діру цю.

Спала каблучка. Їй снилась тиша,

В котрій ти брала дитя за руцю.

© При оформлении страницы использованы иллюстрации Стива Хэнкса (3), Екатерины Мец (1), Линды Бернквист (1), Виктора Брегеды (1)

 © Позднякова Альбина, 2012