Ткаченко Юрий (Перехожий). Іди, Брут

ІДИ, БРУТ!

Споконвічним українським мріям та гірким розчаруванням присвячується.


Глава 1. НЕОЧИКУВАНИЙ ГІСТЬ

На щастя Хоми перша ніч Клечальної неділі застала його не просто неба. Філософ знайшов прихисток у напіврозваленій клуні спаленого хутору. Тут ще й досі пахло збіжжям, соломою та чимось невловимо знайомим з дитинства. То ж, кинувши останній шматок кендюха у свій та собачий шлунки, Брут швидко захропів, віддавши власну безпеку на волю вірного товариша – кудлатого Цербера. Та краще було не лягати. Минуле відшукало його і в ласкавих обіймах  Морфея.

І знов, як колись, чорна домовина глухо гупала о стіни знеславленої церкви. Мертва панночка знов простягала до його шиї хижі тонкі пальці. А чорти й песиголовці вже вели до кола опецькуватого Вія. Той ступав неквапом, мов приречений до зарізу  віл. Крок, другий, третій… І тут Хома нарешті второпав: чудовисько давно вже його бачить, та з невідомої причини, чомусь тягне з розв’язкою.

- Матір Божа! Цариця Небесна! – заволав він і прокинувся. Але лишень для того щоб побачити чорта.

Біля порогу хижо щирився і тихо гарчав Цербер, та пекельний гість, здається зовсім не звертав уваги на небезпечне для нього сусідство. Зручно вмостившись на недопаленій колоді, чорт спокійнісінько курив люльку і під водоспадом місячного світла  й сам сяяв, мов нова копійка.

- Доброї ночі Хома Савичу! – привітався він.

У відповідь Брут без зайвих слів запустив чоботом у неочікуваного візитера. Той лише трохи ворухнув головою и взувачка, пролетівши за дюйм від рогатого черепа, врізалася у кущі. Звідти миттю долетів сміх. Чи то дівочий, чи то дитячий - Хома не розібрав, тай не до того було.

- Не бережеш ти власного майна, філософе, – так само миролюбно зауважив чорт. – Вийди, чоловіче, поговорити треба.

- А як же, пане. Тільки штани підтягну! – пішов у наступ Брут.

І навзаєм отримав таку приязну посмішку, що жах одразу пробрав морозом до самих кісток. Треба сказати, що на своєму віку філософ бачив багато чортів. І не лише тих, що гасають по столу після третьої кварти горілки. Цей на відміну від усіх був сурьйозний.

- То що, побалакаємо? – нагадав про себе біс.

Хома з викликом переступив поріг.

- От і добре! Сідай, - чорт вельможним жестом вказав на інший край колоди. - Може співбесідник з мене і не надто високомудрий, але цікавий, не сумлівайся Хома Савич!

- Звідкіля мене знаєш?

- Оце так питаннячко! Хто ж з нас не чув про твою персону. Серед молодняка такі байки вже про Хому Брута наплели, що як перекажу,  не повіриш. Ще трохи додумають, і сам Святий Георгій тобі заздрити  почне. – і з насолодою затягнувся люлькою.

Хома мимоволі принюхався.

- Добрий у тебе тютюн. І скільки ж у пеклі за такий правлять?

- Три копи грішників! - всміхнувся гість. – Жартую. Хіба в пеклі добрий тютюн знайдеш!  Тамтешній сіркою тхне, а це справжній, англійський. Тут перед смерком запорожці якогось фертика в мережеві голим й босим у ліс пустили. От і я собі трохи розжився. Звісна річ прийшлося тих гольтіпак трішки полякати…

За спиною в Хоми почулося насторожене гарчання.

- Тихо, Цербере! Не зараз!

- Гарний пес, Савичу. Ярчук. За такого і десять злотих не шкода. Он ікла які… Ласі до відьомських горлянок. З таким би й я хропів сном праведників. Де роздобув?

- Сам мене знайшов.

- Хм… Невже таки сам. Дивно, бо…

- Ближче до діла, чорте. – перервав нову тираду Брут.

- Добре. Досить тут політес розводити. От же, як ти вже встиг зрозуміти, запорожці тут. А де вони там і Брюховецький. Так, філософе, не дивуйся, для мене ваші думки що та читанка. Йдеш до Ніжина. Саме туди мені і треба. Та не з почтом мавок у місто пертися…

Кущі, де тільки-но безвісті пропав хомин чобіт цього разу вибухнули безжурним дитячим сміхом.

- Та цить ви там! – гримнув на них гість з потойбіччя. – Знайшли собі цяцьку.  А ну віддали чоловіку чобіт! На чому я там зупинився? Отож візьмеш мене з собою. Помовч, слухай мене і нічого не кажи. Просто візьмеш мене з собою… Звісна річ, не у цій личині. Є у мене одна цікава ідейка.

- І який у вашого пекла інтерес до чорної ради?

Воловодитися навкруг та довкола вже не мало сенсу. Хома ставив питання руба.
У відповідь чорт легенько тицьнув чубуком люльки йому в груди.

- Послухай Бруте, я ж не питаю для чого в тебе під сорочкою поруч з хрестиком богданів таляр бовтається. Не питаю, кому саме показувати будеш. Отож не лізь і ти у мої справи, просто  допоможи пробратися у Ніжин. Далі тобі заважати не буду.

- А як відмовлюся, та ще й попів тутешніх підійму щоб залили тобі сала за шкуру?

- Людина на те й  не тварюка якась, щоби власноруч долю обирати, - розважливо зауважив посланець пекла. - Та нагадаю, що запорожці лише за милю звідси. От Брюховецький зрадіє, коли голову твою хитромудру на пику насадять. І таляр твій він в діло швидко пустить. Цікаво, хто ще за нього головою розплатиться? Сомко, чи Золотаренко? Чи може обидва?

Хома роздумував швидко. Справа, якої він жив останні роки, справа що не давала кинути усе і оселитися десь на вимріяному хуторі у тутешніх лісах. Справа, що гнала його по світах від гарячого Лісабону до вмерзлої у лід Москви - могла у мент звестися  на пси через один єдиний донос. Отже, нехай там чорт, чи біс…

- Аби яйця ніс! – глузливо закінчив дідько. - Приємно мати справу з розумними людьми. Прощавай філософе. На ранок я сам тебе знайду. Гей, дітки, та де ж нарешті той клятий чобіт?!

І плеснув у долоні.

Штукенція вийшла варта подиву. Чобіт вискочив сам, хвацько тупнув підковою і пританцьовуючи пішов до свого хазяїна. А навколо нього у благенький прозорій сорочці, приспівуючи та вихиляючись мов Соломія перед Іродом кружляла мавка – дівчинка років п’яти. Крихітна пір’їнка, заблукана між цим і тим світом.

- Ой ти чобіт-чобіток, йди до пана по оброк! Гей!

Підбігла, жартівливо вклонилася, грайливо повела напівоголеним плечиком і завмерла навпроти, безсоромно, майже по-жіночому, роздивляючись Брута. Той мимоволі посміхнувся у відповідь. І сталося те, чого Хомі незабути до загину. Невідомо, що прочитало вона в його очах, та крихітна дитяча долонька раптом лягла на неголену шоку філософа і обпекла замогильнім холодом…

- Дядьку, а де моя мамця?

Чорта мов святою водою ошпарили. Волохаті долоні з чорними прожилками міцно стиснули дівочі плечи і владно, але обережно відтягнули мавку від колоди.

- Не заважай дорослим, йди собі, бався з іншими! – тихо й холодно наказав він.

Та Брут готовий був заклястися, що в цю мить у голос нічного візитера вкралася зрадлива, мало не батьківська нота.

- Не звертай уваги, Бруте. Скільки їх за Хмеля у воді потопили, скільки вовкам та псярам здичавілим дісталося . То за що ж бо здавалося б таким до людей горнутися?  А бач ти, все одно без матерів тоскно. Ну, чого всміхаєшся?

- Вперше бачу розгубленого дідька. – підпустив гадючку Хома.

-  Щиритися будеш, як справу свою зробиш. А зараз прощавай.

I зник, наче й не було його.

Решту ночі філософ не спав. Думки котилися важкими чумацькими возами, напираючи одна на одну. Не дрімав і Цербер – лежав собі в засідці під колодою сторожко слухаючи тишу. Та пес навіть не загарчав, коли з заростей ожини безшелесно вислизнула вже знайома мавка. І навіть вухом не ворухнув, коли холодна долонька без остраху лягла на його кудлату лобасту голову. Напівхижа тварина і мертва дитина мовчки чекали ранку.


Глава 2. ХМЕЛЬ, ЇЖАКИ І ГОЛІ СРАКИ

Новий день сповістив про себе несамовитим іржанням. Заскочений зненацька, очманілий від недосипу Хома прожогом вискочив з клуні, і мало не влетів головою у  масивне колесо татарської гарби, запряженої чорним чубатим бахматиком. Той сахнувся.

- Тихо, тихо, друзяко! - пошепки заспокоюючи коня, Брут тривожно озирався довкола.

Ні Цербера, ні невідомого власника гарби, що наче з під землі виринула посеред розореного хутора, ніде не спостерігалося. За собаку філософ не переживав – мабуть  ласує десь у чагарнику необережним зайцем. А от поява осторонь битого шляху на Ніжин ще одного мандрівника була зараз недоречною.

«Конику, конику, де ж в дідка твій татарин?!».

Той, наче почувши його думки, презирливо фиркнув і…відповів вибухнув соковитим чоловічим реготом. І цей сміх видався Хомі знайомим.

- Дідько! То це ти! – ляснув він себе по лобі. – Та щоб тебе підняло та гепнуло разом з такими жартами!

Та реготливого біса-бахматика не так то й легко було зупинити.

- Ой, Савичу, бачив би ти себе, - нарешті відхекавшись мовив кінь. – Я ж казав, є в мене цікава ідейка.

- То я на тобі навіть підзаробити зможу, - відомстив за свій переляк Хома. – Таку клячу можна за гроші водити.

- Можна, - хижо вищирився бахматик. – Спробуй, а я на те подивлюся. Добре, пошуткували і годі. Кидай свої бебехи, і поїхали. Досить з тебе й того, що сам чорт тебе повезе.

- Мабуть великий в тебе зиск у Ніжині, якщо навіть на таке згодився? – спробував прощупати неочікуваного альянта посланець самого Яна Казиміра.

- Великий, та не твій. Залазь! А де оте твоє страховисько. Проворонило мене!

- Не турбуйся, - запевнив Брут. – Цербер завжди там де треба!

І взявся за віжки. Гарба  повільно покотилася. Цербер ліниво перевернувся на другий бік, підставивши його благословенному вранішньому сонечку. Необережний заєць був молодим та солодким. До того ж, раніш ніж за годину його хазяїн до головного шляху не дістанеться. Ярчук солодко позіхнув і нарешті провалився у сон.

Як не намагався Хома, але довелося таки виїджати на торну путь, іншої дороги до мети не було. І цей шлях нагадував повноводу річку. Скреслою кригою, без поспіху, але й без упину текли по ній вози посполитих, брички міщухів, та ридвани козачої старшини. А поміж них трісками снували поодинокі вершники. Обабіч берегами повзли піші – дорослі та малі старці, музики, покритки і пройдисвіти усіх мастей. А над цією різнобарвною юрбою, луною котилися два слова ЧОРНА РАДА. На роздоріжжі людське половіддя легко підхопила гарбу з сивим чоловіком у синій свитці міщанина і понесла за собою. Саме у цю мить у неї м’яко заплигнув Цербер.

- Що, шибайголово, набігався?! – погладив страшенного на вид псяру хазяїн. – Відпочивай, поки до Дівиці не дісталися.

- У Дівиці затриматися збираєшся? - виразно пролунав в голові філософа знайомий голос чорта. – Як бачиш, я й на таке здатен. До того ж, такий спосіб спілкування для нас обох зараз найбезпечніший.

- Збираюся! - так само подумки, зовсім не дивуючись відповів йому Хома.

Чесно кажучи, до чогось подібного він був майже готовий.

- А для чого, не питай. Нагадаю, що я у твої справи не лізу.

- Те ж мені таємниця. Велике діло – задурити голову тамтешньому сотнику! – натякнув дідько. – Але ж ми домовилися, Савичу? Не гнівайся, у думки більш лізти не буду… Тільки голос подам як потреба станеться.

- Хотів би вірити, але не можу.

- І вірно робиш. Принаймні, спробую.

А людська ріка котилася далі, приймаючи у себе все нові і нові ручаї. І зачарований її плином чоловік, на якийсь час забув про все, поринувши у власні, не такі вже й веселі думки.

«Після історії з панночкою пішов поголос – помер Хома Брут. А дідька вам лисого (пробач Господи), не пішов він у безвість. Вижив, хоч і сам не доберу, як і чому?! А потім настав час Хмеля…».

І потекла кров Україною, від Чигирина до кам’яних мурів міста Лева. А слідом за нею тряслися на своїх кістлявих шкапах Голод і Моровиця. Ніхто не сіяв не жав, ніхто не ховав своїх та чужих мерців. Зграями шугали довкруг вовки та гайвороння, не гребуючи ні жидівською, ні ляською, ні козачою плоттю. Страшнішою за них була лишень несита татарва, вона й притягнула на аркані до гетьмана обірваного, передчасно посивілого бурсака.

- А скрізь бають: помер Хома Брут, – вимовив Богдан Зиновій Хмельницький, дізнавшись, хто стоїть перед ним . – А може воно і на добре. Мені саме «мертвий» і потрібен. Послужи Хмелю, хлопче! Ризик великий на тебе чекає, але й винагорода гідна. Маєтності, та скарби, бачу, такому вже ні до чого, якщо самому Вію в очі дивився. Та за це, як у Святому Письмі сказано: «І будуть царі за твоїх вихователів, а їхні цариці за няньок твоїх. Лицем до землі вони будуть вклонятись тобі та лизатимуть пил твоїх ніг…».
Якщо від покійного Савка тобі хоч крихта його талану дісталася – велику користь Україні принесеш.


Хмель не був би Хмелем, як би не знався на людях. Та довга гаряча розмова подарувала розгубленому Бруту найголовніше – мету, сенс життя. Здавалося, гетьман лише мовив кілька слів, і раптом впала кривава завіса братовбивчої війни, зник солодкуватий сморід тисяч трупів. А за нею в усій красі і величі повстала ще ледь-ледь окреслена гордовита постать нової держави, хрещеної у страшній купелі, але великої і нездоланної. І ця мрія поєднала їхні долі раз і назавжди.

Далеко заглядав Богдан Зиновій – за прозорі межі народженої у великих чужих муках власної держави. І щоб не помилитися йому вкрай був потрібен той, хто донесе його думки, волю, мрії до майбутніх ворогів чи союзників. Той, хто зробить це краще за усіх послів з багатими дарунками. І проникливий, меткий та гостроязикий «мертвий» Хома підходив для цієї ролі як найкраще. Так Брут з власної волі став речником, шпигуном і особистим радником Хмельницького. Дискутував з отцями-ієзуїтами і крулем Казиміром у Варшаві, пив з Берлінськими корпорантами, фліртував з молоденькими, ласими до плотських втіх, фрейлінами французького  двору, слухав переливи гішпанських гітар у казковій Альгамбрі. Але все бачив, чув та підмічав. Власне кажучи, мандрівний філософ був не лише очами та вухами гетьмана у Європі. Ті кому треба, інакше як «голосом Хмельницького» його й не називали. Бо в спокійній, іронічній мові сивого приблуди-книжника шведським, французьким, гішпаським королям та князятам, виразно вчувалися сталеві нотки українського гетьмана. І до них прислухалися.

«Боже ж мій! – згадав Хома. – Все вийшло так, як він і сподівався. І були царі за моїх вихователів, а їхні цариці за няньок моїх. Лицем до землі вони вклонялися мені та лизали пил моїх ніг!»

Але чим далі тим менш розумів свого патрона Брут. Як не дивно, але початок цьому поклала Зборівська угода – примарна дипломатична перемога Хмеля над бундючною і некерованою ніким, навіть самим Казиміром, шляхтою. З того часу і заметався Богдан між неситими новими реєстровими, ображеними холопами та підступними ляхами. Між старими та новими лакизами. Між високою метою та бажанням за будь-яку ціну зберегти донедавна небачену в Україні владу над людьми. Метався, аж поки не вхопила його за зябра загребуща Москва. Марно відмовляв гетьмана Хома. Голос філософа тонув у нашіптуваннях переяславського полковника Якима Сомка та хмелевого зятя Василя Золотаренка – двох найближчих до Богдана значних козаків, не беручи до уваги, хіба що Виговського. Ця парочка заклятих ворогів гетьманського резидента і один одного швидко відтерла прибегу-богослова від ясних очей керманича Україною.

Звістка про його несподівану смерть застала викладача метафізики Сорбонни за шурхотом сторінок бібліотечних фоліантів. Того ж вечора Хома Брут напився вперше за останні п’ять років.

- Хомо, вертатися треба! Хмель був звичайнісіньким сатрапом, та от нестало його. І слава Богу! Ти хоч розумієш що це нам обіцяє?!!! – намовляв добряче п’яного філософа геть захмелілий нащадок одного з найшляхетніших русинських родів Юрій Немирич. – Республіка, Хомо! Республіка!!! Казимір та руський цар в нас у ногах валятися стануть. І тим і другим, як циган колесом вертіти будемо. А задля цього Виговського підіймати треба! Він моцний, він нас послухає! Їдьмо, друже!

І тієї ж ночі втік до неласкавої до нього України, щоб через рік розділити з колишнім писарем Хмельницького його сумну долю. Казали, зраненого Немирича хлопи просто порубали на шматки, коли Виговський тільки заїкнувся про примирення з Реч’ю Посполитою.

На відміну від нього Брут і не думав повертатися, аж допоки посланці польського круля люб’язно приставивши до горлянки пару стилетів вельми гречно не запросили Хому до Варшави.

(Далі буде…)