Синоптик

Тоді ще не знала, що безнадійно хвора,

Думала: ті, випадкові, очі, - те-що-мені-потрібно.

Дивачкою ходила долонями вгору

І на безриб’я приносила рибу. Дрібно

Мислила. Осінь приводить в норму.

Проти інфекції засіб надійний - побут.

Коли цілий день ти намагаєшся щось та зробити,

Приходиш додому а там від порогу: «та-ти-та-та-ти-та...

...Не так-не доречно-не вчасно-недобре-негарно».

Мовчки на п’ятах зробивши півколо, на ганок

Виходиш і знову до пізньої ночі чи раннього ранку

Блукаєш - шукаєш якісь фантастичні важелі

Потреби з можливостями врівноважити,

Щоб бути запобіжником когнітивного дисонансу

Для тих, кого ніби-то любиш. Ніби-то. Все – несправжнє:

Почуття, мрії, сльози, руки і ноги.

Ти – тільки робот, механічна лялька,

В якої програма: «видобуток грошей-грошей»,

Яких завше маломаломаломаломало.

Ловиш себе на співчутті чоловікам,

В яких за спиною матуся-дружина-діти,

Особливо якщо це – дівчатка,

Особливо якщо підлітки, акселератки (Боже!)

Безжалісні й напівсталеві, непохитні в своєму бажанні

Їсти-коштовновдягатись-відпочивати-навчатися в універі...

Так усвідомлюєш сутність. Ти навіть не робот-жінка,

А так...андрогин. З майбуттям, як і в кожного брухту:

Вийде термін – спишуть на звалище чи на горищі забудуть.

Там будеш згадувать свій несподіваний вірус-літо

І як це просто і збудливо - справжня людина,

І що таке «боляче», що таке «подих його на скроні»,

Що таке «кров-любов» як банальна рима...

Вересень, ніби дятел, довбе дощями по шибках.

І сам собі – синоптик долі. Хочеться швидко-швидко

(Тільки почув оте «та-ти-та-ти-та» (дивитись вище)

Бігти не обертаючись... навіть напевне знаючи,

Що немає куди і до кого...

Немає..куди...і..до..кого...

Просто бігти...

Просто бігти і дихати...

Доки не сяде енерджайзер в клітині ребер.