Позднякова Альбина. Сполучення

Той бік повік

Так, я мовчу, так, я їду до Рівного.

Хлопчик пішов, йому було все рівно вже.

Не доведи тільки боже до слів мене!

Байдуже, чуєш же, хлопчику байдуже!

Ця оболонка – всього тільки райдужна.

Ти перебила сервізи і байдики,

Ви у шерензі розбились на байтики,

Збились із ліку, із ніг – і не втрутишся.

Ну, ти із ним ще хотіла би... ну, ти ще...

Перекладаєш цілунки у нутрощі.

Це ж не розпродаж і навіть не бартер це.

Губи на усміх зав’язуєш бантиком,

Все викидаєш: обгорточки, фантики.

Хто вас вигадував, кляті романтики?

Розпач стікає по стінках венозною.

Знаєш, я можу тепер тільки прозою,

Поки із мене не зробиться озеро.

Там, за повіками, натовпом – радощі?

Нам за мембранами хочеться раю ще,

Нам за очима стоять не вмираючі:

Їм караваї – не серденька краються.

Значить, слова всі були помилковими.

Впали у крапку чи впали у кому ми?

...впали у око, яке і прохромимо.

Покритка

...де смуги колій – радіусом кола.

торбами поліс везти до околиць,

сніговиками влізти в стук коліс.

...де слуги долу втішно кока-колу

ковтають, поле всупереч закону

везе віками віз, що в нім проріс.

* * *

Трішки чернечого з присмаком коріандру.

Руки на талії, начебто з-під сутани.

Знати б, як пальці, ці Піренеї, Анди

Й сховки западин. Голгофою без хреста

Кликати тріщини тих, що не дати раду,

Ані прийняти тонкий очеретний стан

В руки свої, не відчувши що їх окрадено,

Більше не зможуть. Молився йдучи Трістан.

Дрібка трагічного. Блиск на кінці ножа.

Теплий базилік. Язик у кліщах дурману.

На коліщатах в’їжджає сліпе божа,

Небожа кличе, тримаючи ложку манни.

Зовсім приречено. Так, мов свобода – гак,

І неминуче повішаєш сорочину.

З’їхало речення, наче з гори, – навспак

Годі злетіти. Як наслідок і причинна,

Поруч йдучи, витанцьовують стежку в ліс,

Сипле узвіз в їхні чола всі мандри й мантри.

Гірка пюре, із котрої Ти ще не зліз,

Теж без хреста та закопаних діамантів.

* * *

Думки однаково і заячі, і вовчі.

У товщі шкіри – овен вовни – бог,

І блохи ходять шкірою обох

І лізуть у волосся, вуса й очі.

Лишають слід тремтячий і кривий,

Кривавить шкіра з-під малих підошов;

У кошик склавши «дякую» і «прошу»,

Заходять в ніч, як у кошлатий вий,

Однаково невидимий і зрячий.

Так кряче ворон пісню вовкулак,

І злак живий, затиснутий в кулак,

Нічого не подужає означить.

Думки, що чорнокрилим янголям

Чіплялись за гілля і дерлись в клоччя,

Молочні зуби знали шлях молочний

І падали до брудно-білих плям.

Мовчанка (води в рот)

Не полізти в кишеню Твою за словом,

Наче скалка в долоню. Листівка в Осло

Відлітає пустою до плес в полоску.

Пошрамований хвилями – реплік лоскіт,

Залишає бетонне чи донне тло.

Не сушивши того, що літало й квітло,

Все ж виймаєш із себе нову лоліту,

І, змовчавши, відчується літ тепло.

Щось в тобі буде знати, куди текло,

Що не світло в тобі вимикало пекло,

Що не Стікс то слиною омив ікло,

Коли коло розмов тобі проколов.

Відібравши полову, крізь денне скло

Вік мовчить крізь вікна. Одна з колон

Буде вищою й далі. Застиглий слон

Віднаходить солодке в собі й солоне,

І радіє, що Стікс таки не холоне.

Пряма лiнiя мови

1

Усе буде ОК. Моє серце вже б’ється рівно.

Мова буде прямою – вирівнювач кардіограм.

Поміж мало-, багато- і геть безслівним

Обираєш доцільний пунктирний грам

І будуєш мов пам’ятник, бо переклав на ліву

З мови правої, мов до кишені правнука,

І рука монументова тягнеться, мов по сливу.

...але Ти ж її маєш і Ти ж відчитаєш, правда?

Усе буде вповільнено, гепнеться склад за складом,

Як ліпнина з балконів, проїдуть тих речень авта

І накреслять відрізок між пунктами В та А.

Сухе листя й білизну залишено тут на завтра.

2

Сухе листя й білизну залишено тут на завтра,

Тут розвішений світ на одній із Твоїх ниток,

І це зовсім не задля підкреслення (лінія страти) –

То пряме натякання, що це лишень перший том.

... щоб горнутись в книжки недочитаного сьогодні,

Ми на смужці полів полягаєм в кінці уроку,

Все ж живими, й повішаєш спідні сподні

На жердину й підтягнешся в місто-опік,

Площу-сауну, витинку із газет,

Що Ти клав на узбічі думок. Отрута

В цей лінійчастий зошит на літері Z

Нотувала себе, щоб сягнувши не міг забути.

3

Нотувала себе, щоб сягнувши не міг забути.

Під лінійкою те, що казати вже буде пізно.

Бачиш загнутий кутик – згадаєш багатокутник

І який ти обізнаний... але на думку лізло...

Розчепірив долоню – на лінії «далі буде»,

Мов фамільного дерева пагін здіймає руки.

В цій нерівності Х, як ім’я Іуди,

Доки Y не зважиться в двері стукати

І впиватись її міжлінійним простором.

Може, спало б на думку... на думці спало

Чоловіче ім’я, що було іще не дорослим,

Задкувало на стежці того, що із ним вже сталось.

4

Задкувало на стежці того, що із ним вже сталось.

Все гадало собі, що не пара, а паралелі,

Що в рівняннях не можуть, не вміють лишатись сталі,

Що ікси, наче діти після купелі.

А Діана все мріє меридіаном

Перетнутись і втрапити в це обійстя,

Вполювати опівночі того пана

Й шепотіти до ранку палке «не бійся».

А на ранок годинник вже їде велосипедом.

Палить довгу цигарку. Слова і тіла заплетені –

Дві прямі, як шнурівки на різних кедах,

Їй здаються не здатними до перетину.

5

Їй здаються не здатними до перетину

Ті грайливі лапки, що як візи в чужі краї.

Його мова, як біженець за тире,

Що, як незварені макарони, бачиться їй

Макаронами вже готовими при перекладі.

Вона в’ється круг Тебе, немов спаґетті

У кривавім соусі. Добігаючи до дверей,

Як розтягнуту нитку, почуєш: «Геть!» і

Бажання злитись з Тобою, а не на Тебе,

Як тятиву, і ґуму, і мотузок, що знову

Вона вдягне на шию, довідуючись про те,

Що ми, мов двійко колій, – прямі лінії мови.

Сполучення

Одягаю Тебе, як тісне і дешеве пальто –

пальці губ дичавіють і ждуть непрозорих веселок;

попід стелею гусне імла, і, як хвилі об берег,

б’ються жертвоносіння і їх відпливання додому.

З-поміж наших ребер відшукати Адамове в Єві –

оплатити проїзд і спалити нещасний квиток.

В рай дугою згинаються спини, мов села

потойбічні єднає надрічний канатний місток,

мов сполучник у реченні (всі невловимі тире,

наслідковість причин). Особові, але безстатеві,

наче гасла радянські на сірий картон,

мовні вислови більше не селяться. Є він,

коли площа пітніє, немов в окулярових скельцях

оселився туман. Площу тіла колись прибере

він ганчірками губ, віник лишиться не королеві,

що вдягає тебе, як тісний і дешевий берет.

Неподходящие

Когда подходят неподходящие,

стоят в проходе, молчат, вмещаются

в коробке спичек. Испить не давши им,

забрать бокал и, не делясь вещами

и снами вещими, так внешне схожыми

с вместимым вешалки. Так быстро тающий

мой шар мороженный дрожит подкожными

словами. Вами, пристально читающим,

они остались, стали непрочитаны

и не вростали в в дерзкий ком заснеженный,

что в горло гордо Афродитой

был введен. Wedding. Голос, смежный

с неловким стуком, трюком, краном

подъёмным: крюк: нас будут вешать

за озорные сарафаны,

без королей небесных, пешек.

* * *

Воно приходить іноді по ночах,

Вкриває ковдрою

Або сніговими заметами.

Зрідка.

Воно охоче

Сплітає дні у в’язанки.

Багато літ поспіль

Воно тремтить

Смаком мигдалевим

І виривається

Крізь іскристі мрії… і розпач.

Воно приходить іноді по ночах,

Примушує під дулом пістолета

Лишати власну мушлю.

В тишу

Кидає вже обпалену світлину –

Пише.

Воно приходить іноді по ночах,

Розхристане,

Без ліній і сюжету,

І спонукає вроджене бажання

Впорядкувати – марно.

Але отих його нічних торкань,

Отих жорсткими кігтями роздертих

Зворушливих цілунків

Мало.

08.10.2002

© При оформлении страницы использованы иллюстрации Линды Бернквист (5), Стива Хэнкса (1)

© Позднякова Альбина, 2012