Главная » 2012 » Январь » 24 » Ткаченко Юрий (Перехожий). Неочикуваний гість (Іди, Брут!)
01:08
Ткаченко Юрий (Перехожий). Неочикуваний гість (Іди, Брут!)
ІДИ, БРУТ!
Споконвічним українським мріям та гірким розчаруванням присвячується.
Глава 1. НЕОЧИКУВАНИЙ ГІСТЬ
На щастя Хоми перша ніч Клечальної неділі застала його не просто неба. Філософ знайшов прихисток у напіврозваленій клуні спаленого хутору. Тут ще й досі пахло збіжжям, соломою та чимось невловимо знайомим з дитинства. То ж, кинувши останній шматок кендюха у свій та собачий шлунки, Брут швидко захропів, віддавши власну безпеку на волю вірного товариша – кудлатого Цербера. Та краще було не лягати. Минуле відшукало його і в ласкавих обіймах Морфея.
І знов, як колись, чорна домовина глухо гупала о стіни знеславленої церкви. Мертва панночка знов простягала до його шиї хижі тонкі пальці. А чорти й песиголовці вже вели до кола опецькуватого Вія. Той ступав неквапом, мов приречений до зарізу віл. Крок, другий, третій… І тут Хома нарешті второпав: чудовисько давно вже його бачить, та з невідомої причини, чомусь тягне з розв’язкою.
- Матір Божа! Цариця Небесна! – заволав він і прокинувся. Але лишень для того щоб побачити чорта.
Біля порогу хижо щирився і тихо гарчав Цербер, та пекельний гість, здається зовсім не звертав уваги на небезпечне для нього сусідство. Зручно вмостившись на недопаленій колоді, чорт спокійнісінько курив люльку і під водоспадом місячного світла й сам сяяв, мов нова копійка.
- Доброї ночі Хома Савичу! – привітався він.
У відповідь Брут без зайвих слів запустив чоботом у неочікуваного візитера. Той лише трохи ворухнув головою и взувачка, пролетівши за дюйм від рогатого черепа, врізалася у кущі. Звідти миттю долетів сміх. Чи то дівочий, чи то дитячий - Хома не розібрав, тай не до того було.
- Не бережеш ти власного майна, філософе, – так само миролюбно зауважив чорт. – Вийди, чоловіче, поговорити треба.
- А як же, пане. Тільки штани підтягну! – пішов у наступ Брут.
І навзаєм отримав таку приязну посмішку, що жах одразу пробрав морозом до самих кісток. Треба сказати, що на своєму віку філософ бачив багато чортів. І не лише тих, що гасають по столу після третьої кварти горілки. Цей на відміну від усіх був сурьйозний.
- То що, побалакаємо? – нагадав про себе біс.
Хома з викликом переступив поріг.
- От і добре! Сідай, - чорт вельможним жестом вказав на інший край колоди. - Може співбесідник з мене і не надто високомудрий, але цікавий, не сумлівайся Хома Савич!
- Звідкіля мене знаєш?
- Оце так питаннячко! Хто ж з нас не чув про твою персону. Серед молодняка такі байки вже про Хому Брута наплели, що як перекажу, не повіриш. Ще трохи додумають, і сам Святий Георгій тобі заздрити почне. – і з насолодою затягнувся люлькою.
Хома мимоволі принюхався.
- Добрий у тебе тютюн. І скільки ж у пеклі за такий правлять?
- Три копи грішників! - всміхнувся гість. – Жартую. Хіба в пеклі добрий тютюн знайдеш! Тамтешній сіркою тхне, а це справжній, англійський. Тут перед смерком запорожці якогось фертика в мережеві голим й босим у ліс пустили. От і я собі трохи розжився. Звісна річ прийшлося тих гольтіпак трішки полякати…
За спиною в Хоми почулося насторожене гарчання.
- Тихо, Цербере! Не зараз!
- Гарний пес, Савичу. Ярчук. За такого і десять злотих не шкода. Он ікла які… Ласі до відьомських горлянок. З таким би й я хропів сном праведників. Де роздобув?
- Сам мене знайшов.
- Хм… Невже таки сам. Дивно, бо…
- Ближче до діла, чорте. – перервав нову тираду Брут.
- Добре. Досить тут політес розводити. От же, як ти вже встиг зрозуміти, запорожці тут. А де вони там і Брюховецький. Так, філософе, не дивуйся, для мене ваші думки що та читанка. Йдеш до Ніжина. Саме туди мені і треба. Та не з почтом мавок у місто пертися…
Кущі, де тільки-но безвісті пропав хомин чобіт цього разу вибухнули безжурним дитячим сміхом.
- Та цить ви там! – гримнув на них гість з потойбіччя. – Знайшли собі цяцьку. А ну віддали чоловіку чобіт! На чому я там зупинився? Отож візьмеш мене з собою. Помовч, слухай мене і нічого не кажи. Просто візьмеш мене з собою… Звісна річ, не у цій личині. Є у мене одна цікава ідейка.
- І який у вашого пекла інтерес до чорної ради?
Воловодитися навкруг та довкола вже не мало сенсу. Хома ставив питання руба. У відповідь чорт легенько тицьнув чубуком люльки йому в груди.
- Послухай Бруте, я ж не питаю для чого в тебе під сорочкою поруч з хрестиком богданів таляр бовтається. Не питаю, кому саме показувати будеш. Отож не лізь і ти у мої справи, просто допоможи пробратися у Ніжин. Далі тобі заважати не буду.
- А як відмовлюся, та ще й попів тутешніх підійму щоб залили тобі сала за шкуру?
- Людина на те й не тварюка якась, щоби власноруч долю обирати, - розважливо зауважив посланець пекла. - Та нагадаю, що запорожці лише за милю звідси. От Брюховецький зрадіє, коли голову твою хитромудру на пику насадять. І таляр твій він в діло швидко пустить. Цікаво, хто ще за нього головою розплатиться? Сомко, чи Золотаренко? Чи може обидва?
Хома роздумував швидко. Справа, якої він жив останні роки, справа що не давала кинути усе і оселитися десь на вимріяному хуторі у тутешніх лісах. Справа, що гнала його по світах від гарячого Лісабону до вмерзлої у лід Москви - могла у мент звестися на пси через один єдиний донос. Отже, нехай там чорт, чи біс…
- Аби яйця ніс! – глузливо закінчив дідько. - Приємно мати справу з розумними людьми. Прощавай філософе. На ранок я сам тебе знайду. Гей, дітки, та де ж нарешті той клятий чобіт?!
І плеснув у долоні.
Штукенція вийшла варта подиву. Чобіт вискочив сам, хвацько тупнув підковою і пританцьовуючи пішов до свого хазяїна. А навколо нього у благенький прозорій сорочці, приспівуючи та вихиляючись мов Соломія перед Іродом кружляла мавка – дівчинка років п’яти. Крихітна пір’їнка, заблукана між цим і тим світом.
- Ой ти чобіт-чобіток, йди до пана по оброк! Гей!
Підбігла, жартівливо вклонилася, грайливо повела напівоголеним плечиком і завмерла навпроти, безсоромно, майже по-жіночому, роздивляючись Брута. Той мимоволі посміхнувся у відповідь. І сталося те, чого Хомі незабути до загину. Невідомо, що прочитало вона в його очах, та крихітна дитяча долонька раптом лягла на неголену шоку філософа і обпекла замогильнім холодом…
- Дядьку, а де моя мамця?
Чорта мов святою водою ошпарили. Волохаті долоні з чорними прожилками міцно стиснули дівочі плечи і владно, але обережно відтягнули мавку від колоди.
- Не заважай дорослим, йди собі, бався з іншими! – тихо й холодно наказав він.
Та Брут готовий був заклястися, що в цю мить у голос нічного візитера вкралася зрадлива, мало не батьківська нота.
- Не звертай уваги, Бруте. Скільки їх за Хмеля у воді потопили, скільки вовкам та псярам здичавілим дісталося . То за що ж бо здавалося б таким до людей горнутися? А бач ти, все одно без матерів тоскно. Ну, чого всміхаєшся?
- Вперше бачу розгубленого дідька. – підпустив гадючку Хома.
- Щиритися будеш, як справу свою зробиш. А зараз прощавай.
I зник, наче й не було його.
Решту ночі філософ не спав. Думки котилися важкими чумацькими возами, напираючи одна на одну. Не дрімав і Цербер – лежав собі в засідці під колодою сторожко слухаючи тишу. Та пес навіть не загарчав, коли з заростей ожини безшелесно вислизнула вже знайома мавка. І навіть вухом не ворухнув, коли холодна долонька без остраху лягла на його кудлату лобасту голову. Напівхижа тварина і мертва дитина мовчки чекали ранку.
