Осінь
не має периметра
Я
закохано стверджую: осінь не має
периметра.
Тут
усе незавершене, листя махає перами.
Я
кидаю писати, кохатися, пити й курити,
Тільки
будь, аби раду дала хоч у щось зануритись,
Аби
раду дала собі стати не після, а перед.
Я
ламкою рукою Тебе обіймаю, мов гілкою,
Що
не має кінця, ні початку, ні листя, ні
зламу.
Я
рахую на зрубі сліди від щорічних кіл,
Що,
як гвинтик спіралі, щоніч виростають з
кіп
Твого
віку і мого, і всього, що є між нами.
Підраховую
верби, випитую з-під кори
Їхні
покази страху і здатності бути серед.
Я
лічу ці листки, ці листи, як Твої дари.
Де
літують світи, про які Ти не говорив?
Де
на зиму вони свої вижовклі кола селять?
Полаковані
жолуді знайдуть нові могилки.
Зимні
соки коріння у пагони вже послало –
Соломинкою
всмоктую те, що смакує гірко.
Час
збігає від мене, неначе малюк із гірки,
Із
пори, коли листя спадає із сосон снами.
22.09.08
Источник: http://chegozeradi.ucoz.ru/index/pozdnjakova_albina_skhodi_bez_skhodiv/0-95 |