Той
бік повік
Так,
я мовчу, так, я їду до Рівного.
Хлопчик
пішов, йому було все рівно вже.
Не
доведи тільки боже до слів мене!
Байдуже,
чуєш же, хлопчику байдуже!
Ця
оболонка – всього тільки райдужна.
Ти
перебила сервізи і байдики,
Ви
у шерензі розбились на байтики,
Збились
із ліку, із ніг – і не втрутишся.
Ну,
ти із ним ще хотіла би... ну, ти ще...
Перекладаєш
цілунки у нутрощі.
Це
ж не розпродаж і навіть не бартер це.
Губи
на усміх зав’язуєш бантиком,
Все
викидаєш: обгорточки, фантики.
Хто
вас вигадував, кляті романтики?
Розпач
стікає по стінках венозною.
Знаєш,
я можу тепер тільки прозою,
Поки
із мене не зробиться озеро.
Там,
за повіками, натовпом – радощі?
Нам
за мембранами хочеться раю ще,
Нам
за очима стоять не вмираючі:
Їм
караваї – не серденька краються.
Значить,
слова всі були помилковими.
Впали
у крапку чи впали у кому ми?
...впали
у око, яке і прохромимо.
Источник: http://chegozeradi.ucoz.ru/index/pozdnjakova_albina_spoluchennja/0-96 |